 Улітку 1984 року, коли Радехів урочисто відзначав 40-річчя свого визволення від гітлерівців і туди були запрошені ветерани війни з різних куточків України, мені доручили висвітлювати цю подію у газеті. Отоді я й дізнався про особливу причину, чому поет Дмитро Луценко завжди найбільше цікавиться Радехівщиною. Він також визволяв цю землю. І я був щасливий побачити Дмитра Омеляновича серед його бойових побратимів. Ми стояли поруч на святковій трибуні, щоб краще бачити парад. Луценко був при багатьох фронтових нагородах. Радість не зникала з його обличчя. Та, на жаль, вона раптово затьмарилась і не лише в нього. Про це ще ніхто ніколи не писав. Коли я мав здавати репортаж з параду, редактор наказував: "Пишіть стисло, і без гучних епітетів, а те, що сталося у Радехові, не згадуйте. Колись забудеться... Хоча це, звичайно, велика трагедія...".
У чому ж річ? Про що йшлося?
Коли до святкової трибуни наблизилась автомашина, а в ній були люди у специфічному одязі, імітуючи радянських військовополонених, розігралась сцена їхнього визволення. Пролунало: "Ура!" А хтось з офіцерів, що спостерігав за парадом, вирішив дати переможний салют. Зробив це незграбно, через що ракета влучила в голову радехівської жінки, відрекошетила в автомобільний скат, а від нього - в голову іншої жінки. Загинули дві жительки райцентру. Коли ми побачили їх на плацу в калюжах крові, відразу і це сприйняли як імітацію, бо й далі лунали бравурний марш, веселий голос диктора по гучномовцю. Коли ж все з'ясувалося, люд жахнувся, парад зупинився. Бачили б ви в ту мить очі поета-фронтовика! Водночас в них поєдналися горе, незбагненність, біль, розгуба...
витяг із статті газети "Кримська світлиця" #42 за 18.10.2002 ПІСЕННИЙ ГОЛОС УКРАЇНИ Василь МАРТИНОВ, м. Львів
|
