Україна добровільно позбулася ядерної зброї, розформувавши 43-ю ракетну армію і знищивши, згідно з міжнародними зобов'язаннями, ядерні боєголовки. Більше того, навіть пускових шахт, у яких знаходилися ракети, ми позбулись. Проте й досі не позбулись проблем, спричинених перебуванням на теренах України найбільшого в Європі ракетного арсеналу. Маю на увазі меланж, який використовувався для ракет як пальне і є небезпечним для навколишнього середовища і людей. Нині 16,5 тис. тонн цієї речовини зберігається на шести військових базах у Івано-Франківській, Львівській, Київській, Харківській, Одеській та Вінницькій областях. Люди, котрі живуть неподалік цих сховищ, вимагають від влади забрати цей «скарб» подалі від них, але їх не завжди чують.
А ось за кордоном почули. Дізнавшись про його властивості й можливі наслідки в разі виливання, запропонували допомогу. Зокрема, кілька років тому ОБСЄ оголосило про готовність профінансувати утилізацію трьох тисяч тонн українського меланжу, це небагато, але хоч щось. Україна ж «відмовчувалась». Наші урядовці на цій проблемі увагу не загострювали. Воно й не дивно, політичних дивідендів на цьому навряд чи заробиш, а клопоту чимало. Лише торік, коли іноземці, схоже, набили оскому, підштовхуючи нас до конкретних дій, Україна таки підготувала необхідні документи і у грудні було оголошено тендер на утилізацію 3,17 тис. тонн меланжу з українських запасів ракетного палива.
Поляки, приміром, розробили власну технологію утилізації меланжу (до речі, у наших сусідів зберігається близько тисячі тонн цього хімікату.— Авт.) і власним коштом у вересні 2007 року змонтували на військовій базі поблизу Радехова спецустановку з утилізації ракетного палива, а також виділили мільйон злотих на реалізацію пілотного проекту. Тоді окислювач у результаті перегону через спецустановку перетворили на 50-відсотковий розчин азотної кислоти, який надалі на одному з хімічних заводів переробили на мінеральні добрива.
За словами генерального директора державного підприємства Міністерства оборони України «Укроборонлізинг» Ганни Левківської, найоптимальнішою технологією утилізації меланжу, з точки зору безпечності процесу для людей та довкілля, повної нейтралізації складових частин окислювача й вартості цього процесу є польська технологія. Тоді, у 2007-му, був створений міжнародний українсько-польський консорціум «Еко Технолоджіз». Додам, вартість утилізації меланжу за цим методом становить 1 млн євро за тисячу тонн. Тож нескладні підрахунки доводять, що для утилізації 16 тис. тонн меланжу потрібно 16 млн євро. Якщо на кону екологічна безпека країни, то ціна виправдана.
Коли уряд Польщі виділив 1 млн злотих на утилізацію українського меланжу, наші урядовці лише через дев'ять місяців дали «добро» на виділення 215 т окислювача під ці кошти. Тут коментарі зайві. Виглядає, ніби процедура оформлення відповідної документації, погоджень набагато складніша за сам процес. Тут не можна не погодитись з Ганною Левківською, яка вважає, що через таке ставлення до справи Україна втрачає свій авторитет як відповідального і передбачуваного партнера. Та хіба тільки це?
Ще деякі наші посадовці вважають меланж... товаром, тобто спочатку його треба купити у держави. Мовляв, іншої процедури за чинного законодавства у країні не існує. Так було, коли «Укроборонлізинг» першу партію меланжу вивіз для утилізації до Німеччини. Там його утилізували шляхом спалювання у високотемпературних спецустановках. Як на мене, наші чиновники довели ситуацію до абсурдної й небезпечної за суттю.
Ось певне порівняння. Свого часу до горезвісних подій на артскладах у Новобогданівці, крім військових, ніхто про проблему утилізації надлишкових боєприпасів в Україні вголос із високопосадовців не говорив. А коли вдарив грім, почали хреститися чи ба відхрещуватися. У цьому український чинуша неперевершений. Можливо, сподівається, що і меланж обведе довкола пальця?
Нещодавно було проведено засідання «круглого столу», учасники якого обговорювали проблеми, пов'язані з утилізацією рідинних компонентів ракетного палива в Україні, а також шляхи їхнього вирішення. Виступаючи на ньому, Микола Сунгуровський, директор воєнних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, зазначив, що, враховуючи нинішній стан виконання програми з утилізації меланжу, через чотири-п'ять років необхідно буде виділяти кошти з бюджету не на утилізацію, а на усунення наслідків екологічної катастрофи.
— У нас немає жодної державної програми, яка б виконувалася і фінансувалася стовідсотково,— констатував пан Сунгуровський.— Тому Україна змушена звертатися до всіх держав і міжнародних організацій по допомогу у вирішенні, як виявилося, складного для нас питання утилізації меланжу.
У нас немає юридичного органу, який би відповідав за реалізацію проекту утилізації меланжу, як і персональної відповідальності деяких посадовців за гальмування процесу. Одним із головних висновків «круглого столу» було те, що нам найперше, аби позбутися цього небезпечного хімікату, бракує доброї волі.
Директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України Олександр Власюк:
— У 1999 році було утилізовано понад 200 т меланжу на одному з вітчизняних хімзаводів. У процесі знищення ракетного палива «випливла» низка конструктивних похибок промислової установки, на усунення яких потрібно було близько 10 млн гривень. Тоді таких коштів не знайшлося. До того ж, запропонована технологія утилізації меланжу виявилась недешевою.
Нагадаю, що у квітні 1999-го постановою уряду була затверджена Державна Програма утилізації рідинних компонентів ракетного палива та інших отруйних речовин на період 1999–2001 рр. Функції державного замовника були покладені на Державний комітет України з питань науки і техніки. Щорічне фінансування під цю програму передбачалось в обсязі близько 5 млн грн. Оскільки реально виділялось не більше 10% запланованих обсягів, проект згодом «помер».
З ініціативи Міноборони протягом 2003–2005 рр. розроблялись варіанти змін до згаданої програми. Однак вони так і не були затверджені. У свою чергу, ДП МО України «Укроборонлізинг» ще з 2004-го вивчає світовий досвід і можливості вітчизняних заводів щодо утилізації компонентів ракетного палива. На жаль, вітчизняні технології у попередні роки не підтвердили своєї ефективності. За ініціативою «Укроборонлізингу» Міноборони звернулось до агенції НАТО з матеріально-технічного забезпечення і постачання (NAMSA) та Євросоюзу з проханням надати технічну і фінансову допомогу для утилізації меланжу.
Міжнародна спільнота погодилася допомогти, і у липні 2005 року NAMSA оголосила тендер на створення установки зі знищення цього хімікату. Планувалось також за кошти ОБСЄ утилізувати близько 3 тис. тонн меланжу. Ще одну тисячу мали передати для переробки до РФ.
Коли справа рухатиметься такими ж темпами, як зараз, то проблему утилізації меланжу зможемо вирішити не раніше, ніж через сто років. І лише в тому разі, якщо вціліють резервуари, у яких зберігається це ракетне паливо. Що малоімовірно.
На утримання кожної з баз зберігання меланжу щороку необхідно близько 15 млн гривень. Які можливі джерела фінансування процесу утилізації меланжу в Україні? На бюджетне фінансування в умовах кризи розраховувати, напевно, не варто. Більш реальне джерело — допомога міжнародної спільноти, ще одне — залучення інвесторів. Але тут потрібна наполеглива і велика організаційна робота. Міжнародні організації готові підставити плече Україні, але не хочуть мати справи з нашими бюрократами.
Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Україні Яцек Ключковські:
— Польща з 2005 року бере участь в процесі утилізації меланжу в Україні. Маю погодитись, що часто адміністративна неспроможність відповідних відомств перешкоджає швидкому вирішенню цієї проблеми. В свою чергу, Польща приділяє велику увагу реалізації проекту утилізації меланжу як одному з елементів стратегічної співпраці наших країн. Це — невідкладна справа з точки зору великої кількості ракетного палива, що зберігається в Україні. Його висока токсичність і швидке роз'їдання цистерн, у яких воно зберігається,— це реальна загроза для людей і довкілля. Одна з баз розташована неподалік польського кордону. І ми не можемо залишатися байдужими.
На наш погляд, реальною і суттєвою могла б бути підтримка з боку Євросоюзу. Включення ЄС до реалізації програми утилізації меланжу сприятиме також процесу інтеграції України з євроструктурами та її пристосування до стандартів ЄС у сфері охорони навколишнього середовища.
Директор Департаменту утилізації компонентів рідкого ракетного палива та ракет і боєприпасів МО України Анатолій Сосновський:
— Загальна ситуація зі зберігання меланжу є критичною. Викид меланжу у ґрунтові води може зробити непридатними воду і ґрунт на десятки років. Процес очищення цих територій і вод буде особливо витратним і тривалим. Тому протягом трьох-чотирьох років потрібно завершити утилізацію меланжу.
Фахівці Міноборони провели аналіз методів утилізації меланжу, основним із яких є його переробка на азотну кислоту на промислових підприємствах; знищення на високотемпературних установках; переробка меланжу на міндобриво. Ці технології опрацьовані вітчизняними та іноземними компаніями, зокрема Шосткінським державним науково-дослідним інститутом хімпродуктів, Сумським державним науково-дослідним інститутом мінеральних добрив, ВАТ «Мелітопольпроммаш», Таврійським національним університетом ім. Вернадського, «Харківським політехнічним інститутом», ТОВ «Підрозділ хімічного порятунку» (Польща), ТОВ «Промхім» (РФ) і німецькою компанією «Ромондіс». Розроблені вітчизняні технології існують як експериментальні. Для утилізації такої кількості меланжу треба створити промислові потужності, що потребує значних фінансових вкладень, що в нинішніх економічних умовах проблематичне питання.
Генеральний директор міжнародного українсько-польського консорціуму «Еко Технолоджіз» Володимир Терещенко:
— Чому Україна з її високим науково-технічним рівнем, отримавши майже 40 відсотків потужностей ВПК СРСР, не спромоглася за 17 років «приборкати» меланж? На мій погляд, однією з причин тупцювання на місці у питанні утилізації меланжу є те, що багато хто вважає це проблемою військового відомства. Крім військових, реально зараз цим мало хто переймається. Та, правду кажучи, утилізація меланжу чи надлишкових боєприпасів не є завданням війська. Хто у нас суворо запитав хоча б одного із високопосадовців, чому з того, що було заплановано, нічого не зроблено?
Торік, утилізувавши в Радехові перші 215 т меланжу за польською технологією і кошти Варшави, консорціум «Еко Технолоджіз» виграв двоступеневий тендер, оголошений Міноборони України на утилізацію ще 400 т цього хімікату. Наша ціна виявилась утричі нижчою за найближчого конкурента по тендеру. Проте угоду з консорціумом Міноборони так і не уклало через нібито порушення певних зобов'язань з боку «Еко Технолоджіз». Хто від цього виграв? Де тепер ті кошти, які передбачались на утилізацію 400 т меланжу?
Багато хто думає, що на утилізації меланжу можна збагатитися. Через те отримати, а точніше вибити якийсь дозвіл, ліцензію, погодження часто-густо надскладно, лише пояснюючи, що це невідкладна національна проблема.
Проблема утилізації меланжу — не лише проблема коштів. Так, у 2007 році було оголошено тендер на утилізацію протипіхотних мін за кошти міжнародної спільноти. Проведено чималу роботу на багатьох вітчизняних спеціалізованих підприємствах. Проте ті міни і донині лежать на складах.
Я за те, щоб утилізацію проводили водночас на різних базах, нехай за різними технологіями, зрозуміло безпечними, ефективними, перевіреними різними виконавцями, за фінансування з різних джерел, бо часу у нас обмаль. Хіба це виважений, продуманий підхід, коли Польща власним коштом змонтувала нам спецустановку на Радехівській базі, а вона майже рік простоює?
Мер Радехова Василь Кутенський:
— Смертність у регіоні у п'ять разів вища за середню в Україні. В 2000 році ми розширили міський цвинтар, нині шукаємо місце для нового. Як тільки мене обрали міським головою, я звернувся до уряду з пропозицією скласти програму утилізації меланжу. Вона мала б передбачати відомості для громади: коли, в які терміни і яким способом буде утилізовано меланж, що зберігається поруч із нами. Що ми маємо нині? Резервуари, в яких зберігається меланж, в Україні не виробляють, військо на утримання цих баз отримує обмежене фінансування. Трапляються випадки відключення електроенергії, зокрема на Радехівській базі. Це при тому, що в деяких місцях зберігання велика ймовірність витікання рідини. Якщо терміново не перекачати хімікати у резервні резервуари, то це може призвести до шкідливого впливу на все живе навколо. До того ж, Радехів знаходиться на головному європейському вододілі, води якого течуть аж до Чорного і Балтійського морів. Тут величезні запаси підземних вод. За те, що досі не сталося ніяких надзвичайних подій на жодній із шести баз зберігання меланжу, треба подякувати військовим, командирам цих частин.
Проблем, як бачимо, вистачає, вони, звісно, потребують термінового вирішення. Адже може так статись, як зі снарядами у Новобогданівці й Лозовій, утилізацію яких теж відкладали через брак коштів...