Коли перед одним перехожим поставили таке запитання він відповів : «Ви кажете є Україна, а я вам кажу — її близько тут немає! Ну де ви її бачите? Слова українського не почуєш на вулиці. Хіба хтось із села приїде, абощо. Молодь нашу хоч сьогодні в Америку вези, тільки подякує. Яка Україна, яка незалежність. Немає знання ні своєї історії, ні мови, ні культури». Мабуть, такі ж слова приблизно міг би повторити і кожний свідомий українець, що проживає у містах Східної чи Південної України.

Чи можна погодитись із таким твердженням? Теоретично Україна, ніби є, адже існує історичний Акт проголошення незалежності України, Конституція, прийнята у 1996 році, державні символи, своя влада і т.п. Але чи є Україна по суті українською, як, наприклад, Польща — польською чи Росія — російською? Чи виражає існуюча держава волю українського народу?

Якщо порівняти Україну теперішню із радянським комуністичним минулим, коли вона була звичайною колонією, то не можна не побачити, що у її національно-культурному житті майже нічого не змінилося. Російська мова продовжує панувати в державних установах та у побуті, крім західних областей і сільської місцевості, вона і далі домінує у науковій, культурній та інформаційних сферах. Так, тираж українських книг у 1998 році складав лише 10% від загального, тираж українських журналів всього 11,5%, українськомовні телепрограми — 18%, тираж українських газет — 39,6%. Все інше — російськомовне.  А ось дані 2010 року «З початку 2010 року книговидавництво в Україні скоротилося на 1923 найменувань, а тираж зменшився на 5 мільйонів 218 тисяч екземплярів. Про таке падіння показників порівняно з аналогічним періодом минулого року свідчать оперативні дані Книжкової палати України.»

І все це діється у самостійній Україні, у якій майже 80% населення складають етнічні українці і українська мова, закріплена державною Конституцією. Чи могло би щось подібне бути в будь-якій європейській країні? Звісно, що ні.

Про те, що Україна є неукраїнською державою говорить і те, що у владних структурах українці займають лише третє місце. На вищих щаблях виконавчої влади немає жодної людини, яка до 1991 року боролася за її незалежність. Справжні патріоти, які віддали за неї здоров'я і кращі роки свого життя є нікому не потрібні. Хіба ж це не абсурд? В той же час «героями» України стають колишні прислужники Москви, яким чіпляють ордени за розвал економіки і зубожіння народу, тобто за дискредитацію незалежності, бо чимось іншим це пояснити — просто немає фактів.Це також стосується і багатьох так званих патріотичних сил на кшталт «Сободи», «Народного руху України» та інших, керівництво в яких, на місцях, очолили співробітники, явні чи скриті, колишніх служб «КГБ»

А хіба можна назвати нормальним явищем те, що єдина військово-політична сила, яка боролася в роки II світової війни за незалежність України — армія УПА — до сьогоднішнього дня не визнана державою? І одночасно енкаведисти і їм подібні, які воювали проти неї, користуються різними привілеями і пільгами.

Чи може витримати здоровий глузд відзначення різних радянських свят, свят імперії, що поневолювала і нищила українців? Чи можна пов'язати логіку суверенна держава і відсутність кордонів з Росією? А як пояснити те, що за 20 років населення України зменшилось більш як на 5 мільйони, а державна влада й пальцем не рухає, щоб зупинити вимирання нації. Чи це не геноцид?

Із сказаного, напрошується висновок, що наша Україна, на превеликий жаль, незважаючи на проголошення своєї незалежності, продовжує залишатись пострадянською республікою із внутрішнім колоніальним статусом. На нинішній день справжня Україна обмежена областями Західної України і територіями сіл, де ще збереглася українська мова, культура, звичаї і традиції.

Часто від багатьох наших політиків і вчених можна почути, що така ситуація викликана трагічними наслідками минулого і потрібний тривалий час, щоб її змінити. Чи можна погодитись з такою тезою?

Якщо брати аналогічні випадки з історії інших країн, то вони говорять про інше. Так, євреї зуміли за порівняно короткий термін відродити мову тори — іврит. Чехи, діставши після розпаду Австро-Угорської імперії повністю онімечене місто Прагу, за 10 років зробили його повністю чеськомовним. Шість мільйонів квебекців зуміли в англомовній Канаді перетворити свою провінцію у французьку. І сьогодні там французька мова є обов'язковою в освіті, торгівлі і суспільному житті.

Навіть більшовики у 20-х роках за п'ять років для українізації зробили значно більше, ніж нинішня, так звана українська влада, за 20 років. Так з 1925 року всі державні службовці змушені були складати іспити із знання української мови. У 1929 році в Україні діяло 80% українських шкіл. Тираж газет українською мовою у 1930 році складав 89% від загальної кількості. 75% державних організацій і установ вели діловодство українською мовою. А проблем тоді було значно більше, ніж тепер, бо не вистачало ні вчителів, ні підручників з української мови і, взагалі, панувала неграмотність.

Отже, за період незалежності можна було зробити багато чого, щоб наповнити Україну українською сутністю. Однак, не тільки нічого не було зроблено, але і далі продовжується русифікація, правда, в дещо видозмінених формах. Українському суспільству нав'язується двомовність. Панує зневага держчиновників до української мови. Продовжується тенденція до повного витіснення української мови з шоу-бізнесу, спорту, кінематографа і навіть літератури. Здійснюється дискримінація українських ЗМІ місцевими владами на сході і півдні України, Більшість ЗМІ місцевого значення повністю підвладні владним структурам і задовольняють потреби влади. Цинічно не виконується стаття Конституції про українську мову, як державну. Україна, мабуть, єдина держава у світі, де можна займати державні посади і не володіти державною мовою. І сьогодні, як зазначає М. Мишкало: «українська мова й далі залишається мовою селян і фермерів, мовою меншості. Українська, «так звана», еліта у своїй переважній більшості і далі розмовляє російською».

Одночасно будь-які кроки, спрямовані на українізацію, розглядаються зі сторони Росії і її п'ятої колони в Україні не природною відповіддю на багатовікову русифікацію, а як порушення прав російського чи російськомовного населення. В той час, як у Росії, де проживає не менше українців, ніж росіян в Україні, українці не мають жодної своєї школи, газет, журналів, театрів, бібліотек. Та про це чомусь мовчать українські чиновники. Видно, спрацьовує психологія «молодшого брата», а, можливо, їм все одно, лишень би від корита не відлучили.

Росія, як засвідчує її політика щодо України, намагається із усіх сил зберегти статус-кво російської мови в Україні. І ця політика викликана тим, як стверджує відома політична діячка Росії Валерія Новодворська, що «російське керівництво завжди хотіло лише одного — відновленя Радянського Союзу, а ще правильніше Російської імперії. Воно спить і бачить як би все повернути назад». Звідси російськомовне населення воно розглядає як союзників своїх імперських планів. І тому така шалена протидія будь-яким спробам українізації.

То чому ж таке діється? Чому ж ми за 20 років ні на крок не просунулися у розбудові справді Української держави?

А не зробили майже нічого, бо, по-перше, не маємо української влади, яка би дбала про благо українського народу і його національні інтереси. Бо — не маємо української еліти, провідної ланки суспільства, яка би вказала шлях побудови і повела за собою народ. Це — друга причина. І третя — це не сформованість самої української нації, як високосвідомого консолідованого народу, який міг би обирати відповідну владу чи заставляти її працювати на потреби країни.

Якщо критично оглянути нашу історію, то нам постійно не везло на керманичів. Вони здебільшого виявлялися або близькозорими політиками, або просто нікчемними кар'єристами, що зводили національно-визвольні рухи в
кінцевому результаті нанівець. Згадаймо козацьких гетьманів після Б. Хмельницького, їх прислужницьку і зрадницьку роль, міжусобні чвари і війни, які привели Україну до руїни. Та й сам Б. Хмельницький не відповідав вимогам часу і не міг побудувати Української держави, бо своєю головною метою він ставив не здобуття державної незалежності, а розширення прав і привілеїв козацтва, захист православної віри і помсту за образи польської шляхти. З українських гетьманів лише Петро Дорошенко, Іван Мазепа і Петро Орлик були справжніми державниками-патріотами.

А чи могли Грушевський і Винниченко створити Українську державу? Також ні, бо до січня 1918 року, вони прагнули лише автономії України у складі Росії і випрошували її у російської влади, а проголосили 22 січня самостійність УНР лише під тиском зовнішніх обставин. І не можна не погодитися із висновком Івана Белебехи, що «750-літнє рабство України — справа рук і розуму зрадницької еліти». Зрадництво і продажність нашої верхівки завдавали найбільшого лиха нашому народу і продовжують, між іншим, завдавати й сьогодні.

А хіба можуть наші сучасні президенти й міністри, які десятками років були маріонетками Москви й холопами російських вельмож вести незалежну українську політику? Дійсність засвідчує, що ні. Саме тому маємо чиновників, які цураються державної мови; армію й міліцію, яка в основному розмовляє російською мовою; антиукраїнські політичні партії й організації, які закликають до нового «возз'єднання»; неукраїнську Церкву, якою керує Москва, ЗМІ, які користуються чужою мовою, відсутність східних кордонів і т.п. Чогось подібного немає у жодній суверенній державі.

Не дуже краща за владну й наша політична еліта. Ліві ніяк не можуть позбутися психології «молодшого брата» і фактично виконують роль п'ятої колони. Центристи — це ті, що при владі чи біля неї, крадуть і збагачуються і через те їм, зрозуміло, добре. Праві — це ніби патріоти, але лякливі. Вони багато говорять, але дуже мало роблять і продаються час від часу. Інтелігенція, безхребетна й егоїстична, яка навіть не вміє захищати своїх власних прав, не кажучи вже про інтереси народу.

Справжні патріоти, які дійсно хочуть добра для свого народу складають невелику горстку і нічого не можуть змінити.

А наш народ, який вийшов із колоніального минулого, скалічений розумово, духовно, морально, і сьогодні являє собою конгломерат людей, які різняться політичне, ідеологічно, релігійно й культурно, нагадуючи героїв байки Глібова «Лебідь, щука і рак», що тягнуть воза в різні напрямки. І цей народ живе своїм злиденним життям, не знаючи що робити, чекає, що хтось прийде, наведе лад і вирішить існуючі проблеми.

Отже, на нинішній день відсутні відповідні умови для розбудови України, як національної держави. Тому актуальним завданням нашого часу є формування повноцінної української еліти, яка би могла стати авторитетом і поводирем свого народу. У свою чергу еліта повинна докласти максимум зусиль, щоб перетворити український народ із розрізненої маси в політичне свідому націю. А для цього необхідно в першу чергу здійснити українізацію нашого суспільства, яка повинна стати природною відповіддю на штучну і насильницьку русифікацію, що проводилися Російською і Радянською імперіями протягом двох останніх віків. В іншому випадку Україна продовжуватиме залишатися другою Росією, якою і є сьогодні, а не Українською державою.