Зубожіння влади, або Чи має вчитель право на страйк?
Від часу проголошення незалежності наша освіта страждає на хронічне недофінансування.
Навіть кошти, чітко визначені бюджетом, вона недоотримує на 20-30%. Ще відсотків 10-15 з’їдає інфляція. Близько 20% розкрадається або втрачається внаслідок недолугого адміністрування. А з огляду на традиційний залишковий принцип формування бюджетних пропорцій в освіті досі фінансуються винятково комунальні платежі і, так звані, «захищені статті», у тому числі й оплата вчительської праці. І то не завжди…
У підсумку наша школа традиційно жебракує, випрошуючи гроші в управлінців, батьків і місцевих рад – попри недвозначну вимогу статті 61 Закону України «Про освіту» щодо забезпечення державою асигнувань на освіту в обсязі, не меншому 10% національного доходу. При цьому, найсумнішими є те, що підгодовування вчителя в «ручному» режимі влаштовує чиновників усіх без винятку політичних мастей і рівнів.
Навіщо владі ринкові механізми фінансування шкіл, якщо саме практика адміністративного розподілу коштів робить її всевладною?
Нинішнє загострення ситуації було викликано, з одного боку, давньою зневагою до праці «простих» бюджетників з боку влади, а з іншого – нестримним і важко контрольованим інфляційним поступом.
Ще попередні урядовці «заморозили» оклади переважної більшості категорій освітян і науковців на рівні жовтня 2008 року шляхом відмови від встановлення розміру окладу працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки (ЄТС) на рівні мінімальної заробітної плати. Хоча з того часу мінімальна зарплата збільшувалася щонайменше 5 разів з огляду на шалені темпи інфляції. Відповідно, ще менше переймався тим, як українські вчителі виживають в умовах глобальної світової кризи, Дмитро Табачник.
Для порівняння: перший тарифний розряд наразі прив’язано до 545 гривень, а мінімальна заробітна плата складає з 1 грудня 2010 року 1004 гривні. Внаслідок такої зручної для влади «арифметики» лише в 2010 році кожен учитель втратив у середньому близько 15 тисяч гривень – ледь не половину заробітної плати.
Рішення уряду щодо поетапного підвищення першого тарифного розряду ЄТС не містить механізму компенсації цих украдених державою коштів – і профспілки не бачать у цьому проблеми. Так само і в тому, що найближче мінімальне зростання зарплат очікується з 1 липня, коли видрукувані для цього кошти знову дестабілізують ціни і нівелюють отриману подачку.
Не менш сумнівний ефект матиме і 20% надбавка, впроваджена урядом попередньо. З одного боку, її можуть запросто скасувати чи заморозити – вона не має сили закону. З іншого – вона жодним чином не компенсує інфляційних викликів. Лише в березні-квітні інфляція склала 2,7% – при минулорічній річній у 9,1%. Якщо темпи не зменшаться, цьогоріч матимемо 13-15%. Принаймні, за оцінками аналітиків, інфляція лише прискорюватиметься з огляду на 15% підвищення тарифів на електроенергію для домогосподарств.
Не випадково ще в березні страйкарі мотивували власні вимоги тим, «аби вистачило не лише на комунальні послуги, але й харчі».
Не суто вчительська проблема
Найсумнішим у цій ситуації є те, що згадане рішення уряду не здатне концептуально подолати традиційні вчительські злидні, що наразі завдають непоправної шкоди будь-яким перспективам на виживання держави в цілому. В освітній сфері влада досі бачить «валізу без ручки», яку нести важко і викинути шкода. Хоча вона має казковий інноваційний потенціал, здатний за мінімальної державної підтримки перетворити її на каталізатор економічного поступу.
Не секрет, що «непристойний» соціальний статус українського вчителя уже відлякує від вибору даного фаху випускників шкіл – щорічно приймальні комісії педагогічних вишів фіксують недобір. При цьому ледь не 95% студентів, що в них уже навчаються, не приховують відсутності наміру пов’язати власні життєві плани зі школою. Примушувати їх відпрацьовувати три року – безглуздо, аморально й не надто гуманно. Принаймні стосовно школярів, яким такі «закріпачені» педагоги дістануться у «навантаження».
Не менш тривожним є засилля пенсіонерів у навчальних закладах. Як свідчить європейський досвід, така практика так само шкодить у першу чергу учнівському здоров’ю – як психічному, так і фізичному. При цьому близько 22% столичних учителів мають вік, вищий за пенсійний. І тримаються вони за місце не з дуже доброї волі – на пенсію прожити ще менше шансів.
Усе разом унеможливлює дотримання елементарних вимог до якості навчально-виховного процесу. На жаль, школа, покинута державою, наразі тримається винятково на ентузіастах. А також на «старих» кадрах, далеких від сучасних освітніх технологій і мотивації до руху вперед.
Несподіване бачення причин традиційних учительських злиднів не так давно відкрилося Дмитру Табачнику. Виявляється, низька зарплата вчителів криється в малому педагогічному навантаженні. Мовляв, бідують, бо недопрацьовують – не хочуть брати 1,5 ставки, як у радянські часи. Таку думку він озвучив під час відеоконференції з освітянами Одеси, Львова, Харкова і Дніпропетровська, коментуючи перспективи запланованого на 18 травня вчительського страйку. А принагідно запевнив усіх у тому, що він нічим хорошим для вчителів не завершиться. І не мрійте….
Що робити?
Свого часу в Польщі Мінфін затримав нарахування заробітної плати на кілька днів – дрібниця на тлі недавньої тернопільської і львівської ситуації. Аби вчасно сплатити зарплату вчителям мери міст вжили нестандартних заходів. Вони звернулися до комерційних банків за кредитом, а рахунки за відсотки надіслали на оплату до міністерства. Мінфін платити спочатку відмовився, але потім – за рішенням суду, який виграли органи місцевого самоврядування, не лише сплатив усе до останнього злотого, але й навчився відповідальності.
У нас же переговори з Мінфіном, Міносвіти і Мінсоцполітики координуються щонайменше п’ятьма профспілковими об’єднаннями, які не завжди можуть домовитися між собою про спільні вимоги. А ще з меншою готовністю наполягають на їх виконанні. Жодного із трьох зобов’язань, під якими підписався на вимогу профспілок віце-прем’єр Андрій Клюєв у жовтні минулого року в обмін на відмову від страйків, півроку ніхто не збирався виконувати. При цьому на профільному комітеті Верховної Ради під час формування Держбюджету профспілкові боси тихенько просиділи в кутку без жодного поруху. А відверто непереконливі кроки уряду з урегулювання проблеми в травні проголосили перемогою «соціального діалогу» – без жодних консультацій з учителями.
Найбільш чесним і фундаментальним лишається законотворчий підхід, який здатний у корені врегулювати проблему і не провокувати вчителя до протистояння з владою.
На жаль, упродовж останніх кількох років всі без винятку «партії влади» із впертістю, вартою іншого застосування, блокували не лише спроби відновлення престижності вчительського фаху на рівні закону, але й розумне бюджетування у цій сфері. Серед останніх провалених проектів – законопроект № 2476, яким передбачалося встановити виплату пенсій педагогічним працівникам в розмірі 80% від заробітної плати. За нього проголосував у листопаді минулого року аж 121 депутат із необхідних 226. Остання ж спроба в цій царині – законопроект № 8334 «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" (щодо підвищення рівня першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки)», зареєстрований на початку квітня членами профільного комітету парламенту.
А, може, статус держслужбовця додасть учителям престижу і мотивації? Час від часу політики всіх без винятку мастей божаться обдарувати вчителя подібним статусом – у тому разі, як потраплять у владу. А далі – не менш послідовно – про це забувають. При цьому далеко не кожен готовий чесно визнати, що проект має суто популістський вигляд. Так би мовити, мильна булька «на замовлення».
По-суті, вчитель суттєво більше програє від такої перспективи, ніж виграє: 40-годинний робочий тиждень, 24-денна відпустка замість 56-денної, заборона страйкувати і займатися підприємництвом. «Плюс» кілька інших обтяжень, які буде включено до нової редакції закону про державну службу. Насправді, завдання в іншому – не навантажити вчителя новими бідами, а гарантувати особливий статус окремим законом, який передбачатиме збільшення заробітної плати та розширення необхідних соціальних гарантій, а також рівень пенсійного забезпечення, що становитиме 80% максимуму заробітної плати.
Лише в такому разі учитель почуватиметься захищеним і незалежним – ані від урядової кон’юнктури, ані від милості чиновників, ані від їх політичних настроїв.
Леся Оробець, спеціально для УНІАН
