У вересні 1979 року до влади в результаті двірцевого перевороту прийшов жорстокий тиран Хафізулла Амін, репресивна політика котрого не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула громадянська війна, яка загрожувала самому існуванню комуністичного уряду, — і вторгнення радянських військ в Афганістан ставало неминучим. Оскільки в Кремлі Брежнєвфактично вже не міг керувати державою, ідея військового вирішення проблеми перепала шефу КДБ Юрію Андропову. Шеф КДБ, у руках якого зосередилася виконавча влада, саме тоді ж скористався нагодою очистити «авгієві конюшні» соціалістичного табору від найбільш одіозних фігур, що компрометували комуністичну ідею.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати підготовку до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, вТуркВО і Середньоазіатському округах було мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисячавтомобілів. Війська і техніка підтягнулися до кордону. Рішення про введення радянських військ в Афганістан було прийняте на підмосковній дачі Брежнєва Сусловим, Андроповим, Устиновим, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом політбюро. На той час Брежнєву виповнилось 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70.Коли в січні 1979 року в'єтнамські війська блискавичним ударом захопили Комуністичну Кампучію і прогнали до джунглів кривавих диктаторів Пол Пота та Єнг Сарі — це знаменувало генеральну репетицію перед майбутнім захопленням Афганістану. УПолітбюро ЦК КПРС було утворено так звану «афганську трійку», до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов. «Трійка», в умовах надсекретності, наказала міністру оборони Устинову, начальнику Генерального штабу Огаркову, командувачу військамиВаршавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальнику політуправління армії Єпішеву, начальникуГоловного управління оперативних операцій Варенникову та першому заступнику начальника Генштабу Ахромєєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
[ред.]Початок війни
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмеженим контингентом радянських військ(рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим в громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану.Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряду європейських країн-членів НАТО, а такожпакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар,Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.
Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.
Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
- 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
- 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцнення озброєних сил ДРА.
- 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.
- 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
[ред.]Політичне врегулювання
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримуватимоджахедів.
Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Борис Громов.
За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.[3]
За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими[4][5].
Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 3 360 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців[9].
